Вшанування пам’яті старшого солдата Івана Захарука, відомого за позивним «Захар».

Іван мав безліч друзів, які цінували його за його неймовірну доброту та почуття гумору. Він завжди був чуйним до проблем близьких і ніколи не зраджував своєму життєвому принципу – не залишати людей наодинці з їхніми бідами. За словами дружини Катерини, він насолоджувався кожним днем і не міг всидіти на місці: «У нього завжди були якісь плани, завжди якісь завдання, які він сам собі вигадував. І завжди з оптимізмом, завжди з усмішкою. Я навіть не пам’ятаю жодного дня, коли він не усміхався».

Іван з'явився на світ 20 вересня 1991 року в селі Чернеччина на Сумщині. У 13 років він став сиротою, і його опікував рідний дядько – Анатолій Кошлатий. Після закінчення школи Іван вступив до Сумського центру професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанного сервісу, де отримав кілька професій. Працював електрозварювальником у Сумах, а у вільний час грав у футбол, волейбол, настільний теніс та обожнював риболовлю.

Під час повномасштабної війни Іван вступив до Сумського державного університету на факультет «Історія та археологія». На кафедрі згадують, що він щиро любив історію і мріяв стати видатним істориком.

Ще зі шкільних років Іван проявляв особливий інтерес до спорту – займався легкою атлетикою, футболом, але найбільше його цікавили бойові мистецтва. В студентські роки він зосередився на давньогрецькому бойовому мистецтві – панкратіоні – і з 2010 року почав брати участь в обласних змаганнях, ставши майстром цього виду спорту.

З лютого 2022 року Іван разом із друзями чинив опір ворогу у рідному селі. «Він постійно казав мені: "Я не можу сидіти вдома, коли інші воюють". Хлопці намагалися зробити все, що могли – допомагали місцевій територіальній обороні, знімали дорожні знаки, перекривали в’їзди та виїзди в село», - згадує Катерина.

Влітку 2022 року Іван приєднався до військової служби. Він був розвідником у 58-й окремій мотопіхотній бригаді ім. гетьмана Івана Виговського, служив у Чернігівській та Харківській областях, брав участь у боях на Бахмутському напрямку в Донеччині і був нагороджений медаллю «За службу у розвідці». Він ніколи не скаржився, хоча обставини були важкими.

«Він завжди був оптимістом, кожного разу приїжджав і говорив: "Скоро перемога, скоро ми повернемося, скоро все буде добре". Він завжди знаходив позитив у всьому», - ділиться дружина.

14 лютого 2024 року ворог завдав удару керованими авіабомбами по позиціях на Вугледарському напрямку, де знаходилися двоє побратимів Івана. Рятувальний екіпаж терміново вирушив на пошуки бійців. Один військовий був знайдений і врятований, а другого не вдалося знайти. Пошуки були зупинені через активні наступальні дії ворога. Дізнавшись, що рятувальний екіпаж не зміг забрати тіло загиблого побратима, Іван вирішив знайти його сам.

17 лютого 2024 року 32-річний старший солдат вирушив на своє останнє завдання під селом Пречистівка Донецької області. Того дня Іван зателефонував дружині і сказав, що буде на завданні, але наступного дня повернеться. Вона згадує, що він планував взяти відпустку, поїхати на збори з панкратіону, готував їй подарунок: «Він мені сказав буквально за два тижні до загибелі, що готував поїздку в Буковель».

Пошукова операція тривала кілька годин, і полеглого побратима знайшли під 6-метровими завалами. Незважаючи на безперервні атаки росіян, розуміючи, що позицію от-от захоплять вороги, а загиблий буде вважатися безвісти зниклим, Іван вирішив відтягнути тіло до найближчого бліндажа і чекати сутінків для евакуації. Проте пряме влучання артилерійського снаряда обірвало життя Героя…

«Вони шукали тіло Ернеста близько чотирьох годин під завалами. Витягли його і відтягнули до найближчого бліндажа. Це всього 100-200 метрів, там також були наші хлопці. В результаті прямого влучання снаряда загинули всі. Я досі не можу в це повірити і змиритися з цим…», – говорить Катерина.

Воїна поховали на Алеї слави Ново-Центрального Баранівського кладовища в Сумах.

Посмертно Івану Захаруку присвоїли звання почесного громадянина міста Суми та Краснопільської громади. Його нагороди, відзнаки та спортивні медалі зберігаються в особистому архіві дружини. Біля озера Чеха в Сумах жінка встановила лаву в пам’ять про чоловіка. На меморіальній табличці, що знаходиться поруч, написано: «Тут мої ноги торкалися землі».

«Він дуже любив це місце. Ми тут займалися спортом, разом бігали. Коли він приїжджав, ми просто гуляли, пили каву, часто сиділи тут з пледами», – згадує Катерина.

Вічна пам’ять Герою!

Фото з особистого архіву Катерини Захарук, Фейсбук-сторінка Sergey Cherednichenko