У пам'ять про солдата Юрія Пододименка, відомого під позивним «Женіх».

Юрій Пододименко з'явився на світ у селі Райківці, що на Хмельниччині. З боязкого хлопчика він виріс у сміливого чоловіка з добрим серцем, який мав безліч друзів.

- Юрасик народився на сьомому місяці. Він дуже прагнув побачити світ. Синочок був малим і крихким, з яскраво-блакитними очима та жовтими волоссям, нагадуючи курчатко. У дитинстві він дуже боявся всього. Юрасик часто залишався вдома з прабабусею, яка навчила його багатьом молитвам польською мовою, - розповідає мама Героя, Олена.

Жінка згадує, як в дитинстві Юрій зламав ногу, катуючи на санчатах разом зі старшим братом. Лікування було тривалим, і хлопчик довго не відвідував школу. Він дуже засмучувався, що не зможе, як зазвичай, піти з братом посівати, навіть плакав. Рідні та друзі влаштували малому Юркові сюрприз: весь день вони самі приходили до нього, вітаючи зі святами. Це стало одним із уроків людяності та доброти, які він проніс через усе життя.

Після лікування хлопець почав займатися спортом, щоб відновити фізичну форму. Він бігав, тренувався з гантелями, захоплювався футболом і згодом почав грати за різні місцеві команди та брати участь у турнірах.

Паралельно Юрій почав займатися танцями. Хоча іноді було важко, він танцював і не раз разом зі своїм колективом здобував призові місця на змаганнях.

За словами пані Олени, Юрій також грав у шкільних виставах. Йому завжди діставалися комедійні ролі, які відповідали його веселій натурі. Коли хлопець виходив на сцену, зал захоплювався його грою і щиро сміявся. Завдяки своїм артистичним здібностям Юрка часто запрошували вести різні заходи та брати участь у конкурсах читців.

Крім того, у школі він був головою волонтерського руху і робив усе можливе, щоб допомогти тим, хто цього потребує. Хлопець легко знаходив спільну мову з людьми різного віку та мав багато друзів.

Після закінчення школи Юрій вступив до Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка, де отримав диплом бакалавра за спеціальністю «Менеджер готельно-ресторанної справи».

Далі хлопець вирішив зайнятися бізнесом. За позичені у мами гроші він придбав свій перший автомобіль і зайнявся торгівлею. Через деякий час Юрій купив вантажний бус і почав займатися вантажними перевезеннями. Він мав відмінні навички водіння, які цінували його клієнти.

- На війну Юра пішов добровольцем, - згадує пані Олена. - Війна його застала дорогою з Києва. Коли син повернувся додому, у нього були повні очі сліз. Він зібрався й одразу поїхав облаштовувати з друзями блокпости. 26 лютого Юра сам пішов у ТЦК, а коли повернувся додому, сказав мені: «Я закрив наше село і мушу йти далі».

Строкової служби хлопець не проходив, адже мав проблеми зі зламаною в дитинстві ногою. Тож до військових дій він готувався в навчальному центрі, а потім виконував завдання на Рівненщині та відправився на Херсонщину у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Під час повномасштабної війни Юрій здійснив свою мрію, одружившись з дівчиною, яка давно йому подобалася. У нього було лише три дні відпустки, і коли побратими дізналися, куди він їде, дали йому позивний «Женіх». Як згадує пані Олена, син тоді сяяв від щастя і сказав їй: «Мамо, я знайшов собі таку дівчинку, яку хотів».

Дружина воїна Ірина знала Юрія з дитинства. Деякий час він був її найкращим другом, а згодом вона зрозуміла, що хлопець має серйозні наміри.

- Юра був дуже дбайливим і ласкавим, - ділиться дівчина. - Найбільше в ньому мене вражали мужність і доброта. Він багато допомагав літнім людям та дітям. Міг віддати останнє, аби в когось було щось. Доброта – це та риса, яку я перейняла від Юри. Тепер, коли потрібно комусь допомогти, я роблю це з думкою про нього, адже саме він так мене навчив.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Ірина була за кордоном. Щоразу, як Юрію випадав вихідний, дівчина сідала в автобус і їхала в Україну, щоб побачитися з коханим.

- Я знала, що Юра – це людина, яка не залишиться осторонь того, що відбувається. Його рішення приєднатися до ЗСУ було для мене цілком очікуваним, і я його повністю підтримувала. Він говорив, що йде на війну заради наших майбутніх дітей, своїх племінників, батьків. Наші розмови про війну були дуже глибокими і щирими. Звісно, всього він не міг мені розповісти. Як дружина, я хотіла вислухати Юру і бути для нього опорою. Він говорив про страх, адже це нормальна людська реакція, але цей страх його не зупиняв. Юра казав, що може не повернутися, і я повинна бути до цього готовою. Під час нашої останньої зустрічі він залишив мені всі свої документи на випадок, якщо щось станеться, - каже дружина.

Востаннє рідні бачилися з Юрієм під час вінчання. Весілля молода пара вирішила відсвяткувати після війни. Юрій бачив успіхи Збройних Сил на різних фронтах і вірив, що ворога скоро вдасться перемогти.

За словами пані Олени, їхні розмови перед його загибеллю були пов'язані з майбутнім весіллям. Вони вже обрали ресторан, обговорили меню та список гостей.

6 жовтня 2022 року жінка востаннє почула голос сина. Саме в цей день солдат Юрій Пододименко загинув у селі Нова Кам’янка на Херсонщині. Воїну було 23 роки. Тіло полеглого героя побратими змогли евакуювати через два дні.

На пам'ять про Юрія Ірина відкрила в Хмельницькому кав’ярню, яку назвала «Женіх». Хлопець любив каву і добре в ній розбирався, а також мріяв, що такий заклад стане їхнім сімейним бізнесом.