В пам’ять молодшого сержанта Андрія Прокопіва, позивний «Фін».
Андрій Прокопів провів своє дитинство та юність у Коломиї на Прикарпатті. Він зростав у великій родині, де завжди відчував підтримку та любов батьків, брата і сестри. Отримав професію майстра фрезерування, ставши одним із тих, про кого кажуть «чоловік – золоті руки».
З дружиною Іриною вони також зустрілися у Коломиї. Вони довго не зустрічалися - майже відразу вирішили одружитися та переїхати до Івано-Франківська.
«Ми прожили разом 25 років. Андрій був відмінним спеціалістом у встановленні пластикових вікон і дверей. Завжди мав роботу, був талановитим, веселим і комунікабельним. У нього було багато друзів», - згадує дружина.
Вона розповідає, що одним із найбільших захоплень Андрія була риболовля. Тому їхня родина часто поверталася з відпочинку не з порожніми руками.
«Найбільшу рибу ми спіймали на Франківському озері. Тоді ми були з синами – Владиславом та Михайлом. Пам’ятаю, як ми раділи, коли хлопці разом упіймали сома та щуку. У нас велика родина, тому ми завжди ділили улов з усіма», - пригадує Ірина.
Андрій завжди возив свій спінінг із собою. Він навіть взяв його на фронт, коли у березні 2022 року без вагань пішов на військову службу добровольцем.
Він почав службу солдатом у складі Закарпатської бригади. Згодом «з нуля» освоїв професію мінометника і став молодшим сержантом та навідником мінометної групи 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.
«Андрій пішов на фронт добровольцем, коли в родині вже підростали троє синів. Я дуже переживала за нього. Раніше чоловік не служив через стан здоров’я, не мав військової підготовки. Але це було його рішення, і воно відкрило для наших дітей усі чесноти батька – відповідальність, сміливість, працьовитість і готовність захищати свою країну», - говорить дружина.
0 На війні Андрія знали під позивним «Фін». Як розповідає Ірина, чоловік завжди казав: якщо Фінляндія колись змогла відстояти свою незалежність, то й Україна зможе. Тому «Фін», знаючи історію цієї маленької європейської країни, у війні з росіянами боровся за таку ж вільну і сильну Україну.
Додому Андрій дзвонив часто. Ніколи не скаржився, любив жартувати. Кажуть, його гумор підтримував бойовий дух побратимів, коли вони обороняли позиції в Бахмуті.
«У своїй останній розмові він говорив, як завжди, що любить, просив, щоб не хвилювались, і щоб я була готовою до всього. Він ніколи не розповідав про війну. Ні друзям, ні рідним. Казав, що ми повинні жити мирним життям, адже саме за це вони сьогодні воюють», - згадує дружина.
Згодом старший син Андрія знайде у «хмарі» фото та відео батька з його телефону. На них Андрій в той час, коли лише освоював військову справу, і коли вже став наставником для молодих бійців. Ці світлини стануть для дітей найдорожчою знахідкою.
1 Андрій Прокопів загинув 7 червня 2024 року біля села Нетайлове Донецької області. Разом із побратимом Тарасом вони потрапили під артилерійський обстріл і загинули миттєво.
«Назавжди 46, мій коханий Андрійко, моя частинка душі. Клята війна забрала тебе у мене, у дітей і батьків. Як ми плачемо за тобою!.. Ти був цілим світом для мене і сім'ї. Ти залишишся воїном і героєм, люблячим батьком і коханим чоловіком. Небеса плачуть зі мною, ти моє життя і моя частинка душі, спочивай з Богом, мій воїн», - написала тоді Ірина у Фейсбуці.
2 Андрія Прокопіва поховали у селі Ліски Коломийського району, де проживають його батьки Марія та Ярослав і сестра Оксана.
У воїна залишилися дружина Ірина та троє синів - Владислав, Михайло й Давид.
«Діти не дають мені опускати руки. А ще підтримують такі ж жінки та матері, які пережили біль утрати. Велику підтримку також відчуваю від родини. Ми розуміємо, що потрібно жити, але це дуже важко», - зізнається Ірина.
22 січня 2025 року вона разом із сином Владиславом отримали нагороду чоловіка і батька – орден «За мужність» III ступеню, яким Андрія Прокопіва нагороджено посмертно.
Раніше за проявлену мужність і успішне виконання бойового завдання Андрій Прокопів був відзначений нагрудним знаком «Золотий хрест».
Слава Героям!
Фото з сімейного архіву