’’Як раніше’’ вже не буде: замальовка з Харкова

Усвідомити Харків все складніше. Місто виглядає дедалі більш амбівалентним, а все це, здається, вже колись було.

Наявність людей на вулицях традиційно корелюється з відсутністю обстрілів. Коли ракети та КАБи якийсь час не прилітають, народ підтягується, й життя ніби налагоджується. Але це відчуття є оманливим та хибним.

На Москалівці сонячно та затишно. З будинку на Греківській — наче з готичного собору — на нас дивляться гаргульї. У промзоні неподалік працює кафе "Ялта" із суперечливими Google-відгуками. Заводчани заходять сюди перекусити та перекинути по чарці. На плазмі показують морські пейзажі — щоправда, не Ялту, а Італію.

З балкону будинку з рибами на Сумській Харків виглядає схожим на Париж, у якому ніколи не був. Під вечір надспекотного дня на проспекті Науки дме легкий вітерець — немов морський бриз — наче ти в Барселоні і через дорогу, десь там, де Саржин Яр, починається пляж Барселонета. Проте наше море тут.

На розі Гоголя та Скрипника пара робить фото біля стріт-арту Гамлета — але знімають не його: дівчина — старовинний балкон, хлопець — вулицю, залиту сонячними променями.

Заходи сонця цього літа якісь особливо чарівні. Держпрому дуже личить помаранчевий. Небо над ним могло б стати новим фільмом Віма Вендерса. Неподалік, поряд із будинком, до якого два роки тому прилетів "Ураган", жіночки поливають зі шланга клумбу — оазис посеред конструктивізму, який вони створили власноруч.

На Нових Будинках наче й немає жодної війни. Є можливість знайти розвагу на будь-який смак — можна одночасно їсти хачапурі, стригтися та співати в караоке. На Жуковського біля "Молодості" — навпаки суцільна хтонь, не працюють навіть продуктові та аптеки.

З пагорбу біля ХАІ відкривається панорама Салтівки в рожевому світлі. За пів години сутінки згущуються, ліхтарі не вмикають, лише з неба світить супермісяць. Йдучи по велодоріжці, якою ніхто не їде, відчуваєш себе в хоррор-муві. Під саундтрек Трента Резнора в навушниках хочеться розчинитися в цій порожнечі.

На свята Харків раптом згадує безтурботне минуле. В саду Шевченка яблуку ніде впасти, навіть кришнаїти повернулися та танцюють і співають так, ніби нічого не сталося. На площі Свободи вмикають сухий фонтан, на Сумській — "зоряне небо" (про те, що це "пам’ятник корупції" — ніхто вже не пригадує). Натовп селфиться під "небом", в унісон співає "Червону Руту" та скандує "Путін х*йло" — 10 років тому на цій же вулиці за цю ж кричалку нас із друзями били в обличчя.

Часи змінилися. Але не зовсім. Група чоловіків вигукує гасла на підтримку Кернеса — ніби він ще живий. А вуличний музикант під "Градусником" дякує Терехову за місто. Патерналізм та потреба в "міцному господарнику" — це так "по-харківськи", що навіть війна не змогла зламати. Як і смаки деяких містян, що залишаються дуже специфічними. За пів години до комендантської з чотирьох автівок, що проїжджають повз, гримить "Харьков мой, ты первая столица…" шансоньє Володимира Карафетова — того самого, який заспівав некролог на смерть Кернеса ("Опустела земля, больше нет короля"). І ще раз — а капела з вуст перехожих. Постіронія? Навряд чи. Ще є, над чим працювати.

Попри флешбеки, будь-які порівняння з довоєнним Харковом недоречні: час змиритися з тим, що "як раніше" вже не буде. Це вже не місто студентів, не "перша столиця" і точно не зона безтурботності. Відтак і уявний спокій стрімко минає. Вже під недільний ранок у Харків прилітає чергова ракета. А в понеділок — ще кілька. "Зоряне небо" більше не вмикають. У 20 кілометрах від міста тривають важкі бої.

Summertime sadness скоро змінить осіння хандра. У війни ж немає сезону. Смерть все ще ходить десь поруч. Проте хочеться вірити, що життя переможе.

Дмитро Кузубов

Джерело