Командир 1-го стрілецького батальйону 3-ої ОШБр Володимир Коротя, позивний "Повстанець", як він провів в Ірпені 24 доби без виїздів та майже без сну

Про це повідомляє інформаційний портал "Моя Київщина" із покликанням на інтерв’ю Володимира Коротя виданню "Цензор.Нет".

За оборону столиці Володимир отримав недержавну нагороду "Народний герой України".

Після захисту України з 2014 по 2016 роки Володимир зайнявся бізнесом, куди залучав побратимів, які повернулися з війни, адаптуючи їх та соціалізуючи. Паралельно пішов у органи місцевого самоврядування – щоб відстоювати права тих, хто воював.

24-го я прокинувся від шести вибухів. Від моєї квартири в Бучі до аеропорту десь приблизно чотири кілометри по прямій. Я забіг у ванну, став у двірний отвір. Розумів, що відстань до кордону десь 130 кілометрів, це не можуть бути танки, це не може бути артилерія, системи залпового вогню. Єдине, що може бути, — ракети. Все, як ми прогнозували: вони ракетними ударами психологічно відганяли нас від аеропорту – для того, щоб можна було проводити там висадку. Якщо ми казали, що першого січня було перейдено рубікон, то 24-го о шостій ранку було зрозуміло, що ми будемо воювати або в Київській області, або у Львівській,

– розповів Володимир.

Тоді був оголошений червоний код, після чого одразу зібралися 44 ветерани, які відмовилися їхати в свої частини, навіть якщо їх туди викликали:

В Ірпені по вулиці Центральна, 55, у нас був ветерано-хаб, ми там зібралися. Одразу постали найважчі питання – хто буде командиром, тому що зв’язку з жодними військовими у нас не було. У нас був зв’язок з військкоматом, який нам сказав: "До побачення, телебачення, їдьте у свої частини і там розбирайтеся". Щоб було зрозуміло: моя 10-ка має ППД у Коломиї. Навіть якщо я туди поїду, буду добиратися два-три дні. Оскільки я був командиром бойового ядра, було прийнято рішення призначити мене командиром роти. Я одразу звернувся до Миколи Миколайовича Ляшенка, це голова Бучанської районної адміністрації, пояснив йому: якщо у нас через пару годин не буде зброї, то Києва скоро не існуватиме. Він частково забезпечив нас зброєю. Прибули до мене чотири куратори, які показали місця схронів…

Перше питання кадрове — визначення командирів підрозділів. Володимир одразу призначив шість командирів взводів. Друге завдання було – заволодіння механізованими засобами противника для того, щоб можна було чинити йому спротив.

24 лютого на Бучанський парк вже було висаджено перший десант. Ми ліквідували там 21 десантника і двох взяли у полон. Але це були ще не десантники, а якась мотопіхота, тому що вони навіть не стріляли нам у відповідь. Під Бучанським парком була розбита колона 80-ої аеромобільної бригади. У них було дев’ять машин, а біла парку залишилося тільки чотири, тобто, п’ять вони втратили з боями – незрозуміло мені, де. І це я кажу до того, що всі люди, з якими я спілкувався, казали, що ніде не вступали у бойове зіткнення, крім аеропорту. Так, у Блиставиці, в аеропору були зіткнення, виїхали два чи три БТРи на злітну смугу. Але до цього перша колона москалів шикувалася в Феневичах, у них з Феневичів до Блиставиці не було вогневих контактів з нашими десантниками. І при цьому колону десь таки розбили. Звідки я це знаю? Ми до себе забрали частину бійців тієї колони. Це було так: підбігає до мене дід, питає: "Ви хто?" Я показую на прапор, бо ми були вже у формі, зі зброєю, з засобами захисту – з усім. Дід каже: "У мене в підвалі дев’ять десантників". – "Яких ще десантників, що ти розказуєш…" Він каже: "Українських". – "Та не може цього бути!" — "Треба, щоб ви зі мною пішли". Відкриваємо двері – на мене дивляться такі кошенятка… Кажу: "Слава Україні! Ви вдома, все нормально". Цих дев’ятьох десантників я забрав з підвалу до нас. З БРТів ми забрали їхніх шість загиблих побратимів. БТР був увесь в крові..,

– згадує "Повстанець".

Вони з побратимами почали почали організовувати засади:

З розбитої колони 80-ки чотири БТРи забрали, всі вони були пошкоджені. Три поставили на хід. Четвертий стріляв, але у нього щось було зі зчепленням, ми не могли його замінити. Ремонтували в ангарах Бучанського цегляного заводу, в нас не було станків, все вручну виточували, всі запчастини, які були потрібні, напилками підганяли… І було прийнято рішення поставити один БТР як муляж, щоб він відволікав – наче це передова вогньова позиція, яка на себе забере вогонь противника. Також нами було знайдено бронеавтомобіль "Козак" Нацгвардії. У москалів віджали першу машину — "Стріла-10М". З неї було знято акумулятори. Тому прив’язали до неї сосну. І вона стояла типу як танчик – відволікаючий маневр. Журналіст з "Уолл стріт джорнал" питав мене: "Ви москалів сосною перемогли?" Кажу: "Так, намотали сосну на МТЛБ і таким чином перемогли москалів".

Перша колона зі 101 одиниці техніки вийшла на хлопців 27 лютого о 7.40:

Москалі ж були в Гостомелі, потім в Бучі, а "Жираф" знаходиться в Ірпені. У нас був час підготуватися. Ми повитягали сміттєві баки, засипали їх сміттям, щоб з квадрокоптерів не було видно. БТРи заховали за сміттям. Логіка така: якщо потрібно. Ми вирішили діяти маневреним шляхом. Тобто, один БТР виїжджає, стріляє. Заклинило КПВТ, закінчився БК – ховається, і одразу виїжджає наступний. Перша колона вийшла на нас – 101 одиниця.

Наше завдання було захопити командно-штабну машину в цій колоні, щоб виявити списки машин. Особовий склад нам був не потрібен, тільки дані. І ми її захопили. Це була нова сучасна МТЛБ 2021 року, подовжена – МТЛБ-Б. Маршрут у них був Феневичи – Вишневе, це 72 кілометри, і вони хотіли його пройти за три години. Всією цією збірною бляшанкою СРСР по хокею… Яким чином ми діяли: нашим завданням було вибивати типи машин, які були вказані в переліку і розуміти, скільки машин залишилося в колоні. Друга колона, яка вийшла на нас, складалася з 164-ої машин, третя – з 202-ої, з них 101 ішла прямо, 101 — по флангу. Фланг ми вже не змогли втримати, тому що прорвалися одразу 12 БМД-2. Вони заскочили в Ірпінь, і вже неможливо було там їх нічим знищити. За ними натягнулися 31 машина і 600 чоловік піхоти…

Увесь час рашисти намагалися продавити оборонців:

Гігантським нашим мінусом було те, що у нас не було даних розвідки. Коли ми відкриваємо бойове розпорядження, там вказано: карта, місцевість, і третій пункт – дані розвідки, дані по противнику. У нас цього не було. Якби я знав, що на мене буде сто "коробок" йти, я б, напевне, сто разів подумав, займати оборону чи не займати, відверто скажу. Чотири "коробки" максимум я бачив: на Попаснянському телецентрі на нас виїхали танк, дві МТЛБ і БМП-1. Це максимум, що я бачив до 2022 року. А якби знав, що їх буде сто, то подумав би, займати оборону чи ні.

Володимир додає, що основна проблема була в тому, що міст через Бучу не був підірваний. І голова районної адміністрації, і генерал Павлюк, який був вже головою Київської ВЦА, прийняли рішення міст не підривати, щоб можна було забрати цивільних з сіл, з Бучі:

Це було страшно. росіяни шикували по сто-двісті цивільних, а за ними наступали піхота і БМД. Ну що робити? Я кажу: "Цивільних пропускаємо, відсікаємо. Піхоту ліквідуємо, "коробки" нищимо". Над людьми зверху стріляли по москалях, а людей забирали.

Тоді військові домовлялися з Червоним Хрестом про "зелений коридор":

Для нас як для військових великою проблемою була присутність цивільного населення. У нас було бомбосховище в Бучанському цегляному заводі. Він знаходиться на території Ірпеня. Так склалося історично — він спочатку знаходився в Бучі, потім виділили землю в Ірпені, це ще в 1920-ті роки, сто років тому. Всіх цивільних, яких ми забирали, не можна було через Ірпінь евакуювати до мосту, тому що все місто було під вогньовим контролем ворога. Ми заводили цих людей до бомбосховища. Там приміщення поділене пополам: з правої сторони була цивільна частина, з лівої — військова. Ліжок у військових не було, вони спали на підлозі. Цивільні спали на ліжках. Через щільність населення у командирів підрозділів взагалі не було ліжок. У мене не було спального місця…

Володимир згадує про позиції "Жираф" в Ірпені:

В самому торговельному центрі ми зашкварили десять орків, вони бігли по ескалаторах… А боїв безпосередньо в ТРЦ не було. Все, що знаходиться біля нього – цивільні будинки, виробничі приміщення заводу, автомийки, заправки, – все має назву блокпост "Жираф". Ми ж діяли і на інших блокпостах, тому що акумулювали у себе оперативний резерв. Пішов прорив на "Караван-Галя" — ми 50 людей садимо в автобус і туди. Вони там відпрацювали – забираємо назад. Пішов прорив на "Синергії"… Але не можна було розірватися, весь фронт не можуть втримати 100-200 людей. Це нереально. Тому у нас була мережа спостережних постів між блокпостами, щоб був зв’язок. Бо між спостережними постами можна і пішком людину направити. Боєць побіг, записку передав – чи "Прорив з тієї сторони…", чи "Дайте вогньове ураження", "Підтримайте вогнем". В основному посильні передавати такі записочки, тому що зв’язку не було.

Оборонці боялися, що росіяни захоплять Київ:

В першому бою було дуже страшно. Тому що просто відкрилися ворота пекла, і всі чорти з пекла вилізли. Навіть в АТО не було страшно, а в першому бою під Києвом було. Потім вже було не дуже страшно, коли ми почали їх бити і зрозуміли, що їм теж страшно. Задача моя як командира була пояснити своїм бійцям, що потрібно свій страх вселити в москаля – щоб їх страх був більше нашого, щоб вони боялися на нас виходити. Для того, щоб вони знали: якщо будуть на нас іти, для них це буде смерть. Вони можуть залишитися живими, спетляти на іншу ділянку фронту, дезертирувати, відступити, втекти до рашки. А якщо вийдуть на нас, це для них значить для них тільки смерть, і все.

Третя колона прорвала з "Синергії", і з боку Стоянки в обхід водоканалу вони постійно штурмували нас. Місто було фактично в оточенні. Я – противник нарад, у нас були міні-брифінги. Офіцери — капітани, старші лейтенанти питали: "Наші дії? Ми в оточенні, у нас їжі залишилося на два дні". А у нас цивільних мінімум 200 чоловік. Вдень ми займалися бойовою роботою, а вночі цивільних садили в автобуси і попід залізницею вивозили до Романівського мосту. Там міською владою Ірпеня було дуже потужно організовано евакуацію, Олександр Григорович Маркушин спрацював грамотно, правильно як керівник. Але нам потрібно було вдень вести бойову роботу, а вночі вивозити цивільних. І коли заговорили, що їжі залишилося на два дні, я питаю: "А що по набоям?" — "Набоїв – на чотири дні". Кажу: "Ну, значить, будемо триматися ще чотири дні". Було дуже складно психологічно. Мені кажуть: "Затвердіть маршрут виходу". Я кажу: "Ні".

Увесь цей час впродовж 24 днів Володимир з побратимами були на "Жирафі":

За цей час у мене загинуло три людини. Сумарно на позиціях загинуло до десяти людей. З різних підрозділів. ТрО до нас примикала… Звичайно, мені було більш цікаво співпрацювати з ветеранськими підрозділами. Цивільним, які до нас долучалися, ми за три години давали курс, який проходять три місяці в навчальному центрі ЗСУ. Приблизно це було так: "Ставай біля мене, дивися на мене, роби, як я. Не став ніяких запитань". Найстрашніше – щоб не було "френдлі файєра", щоб не перестріляли один одного. Тому яка б людина не приходила, я особисто як командир, та командири взводів проводили інструктаж з техніки безпеки, як поводитися зі зброєю. Ми говорили: зброя – це не влада. Тому що багато людей, отримавши зброю, думали, що людина таким чином отримує владу. Наше завдання було пояснити: зброя – не влада, це засіб захисту. Ну, і в нашому випадку – вагомий аргумент в сторону незалежності.

За цей місяць до нього чотири рази приходили і пропонували здати позиції:

Тому що їх утримувати було нібито недоцільно. Чотири рази я відмовився. Полковники, генерали приїздили – не буду називати прізвища.

Я ж був партизан! У мене ж не було ніякої печатки. Я не був призваний до Збройних Сил. І ніхто з моїх людей не був призваний.

25-26 березня бійці вийшли із "Жирафа" на відновлення, але на блокпосту залишалися два взводи Володимира для передачі позицій:

Та й ми брали участь у плануванні подальших дій. В готелі "Тиса" на Окружній був великий координаційний штаб. Мене запросили як польового командира, мера міста Ірпеня — як командира ТрО, були представники ГУРа, приїжджали бригадні генерали з США, легіонери, десантники. Ми планували наступальні операції по деокупації міста Ірпінь.

І додає про звільнення Київщини від росіян:

"Вони пішли" — це зовсім неправильний термін. Тому що з кожної вулиці ми їх вибивали, вибивали й вибивали. Ми придумали перекривати дороги будівельними міксерами: як виявилося, такий міксер тримає 30-міліметрову автоматичну гармату 2А42. Ми просто заглушували дороги. Ставили два міксери поруч і один попереду, щоб можна було маневрувати, вперед чи назад. По 500 метрів ці міксери вночі рухали і відбивали ці території, щоб збільшити наш контакт і зменшити їхню зону ураження.

Як ми планували операції… Більярдний стіл, на ньому карта. Якось 12 годин планували – 12 годин! Бригадний генерал США встає і каже: "Це все неправильно. Розходьтеся всі спати, помийтеся. Через шість годин зустрічаємося, будемо продовжувати далі".

Основна задача була – непомітне проникнення наших великих вогневих груп у місто Ірпінь. Вже був понтонний міст — його накинула група Адама. Наприклад, о четвертій ранку заходить 50 людей, десантура, їх зустрічають. О п’ятій ранку під залізничним мостом заходить, приміром, ГУР, легіонери – 50 людей. У Будинку письменників підрозділом "Омега" було сконцентровано 60 людей. Місцем зустрічі у нас був "Новус" на вокзалі в Ірпені, а звідти з провідниками з моїх підрозділів всі розходилися по вулицях і починалася зачистка. Тож сказати, що вони "самі відійшли" — неправильно. Ми їх скрізь штурмували, вибивали, витискали.

Після деокупації Київщини, Володимир пішов на інші напрямки фронту:

Я військовозобов’язаний, оперативний резерв першої черги. Шлях у ТрО – він не є легкий. Тому що, коли ми приїхали на Бахмут, нас вважали за людей другого сорту. Нам давали найскладніші ділянки і накази типу: тут стояти і тут вмерти. Ніхто не вірив, що ми можемо ворога перемагати. А ми це робили…

Нагадаймо, що в Ірпені відкрилася виставка, присвячена воїну та поету Максиму Кривцову.