Золота галицька провінція: Бучач - місто Пінзеля, сходів і... коньяків


Моя дорога до Бучача розтягнулась на літа. Давно, дуже давно хотів запопасти у свою колекцію мандрівок це пречудове галицьке місто, але якось не складалось. Напевно я ще не був готовий зустрітись із містом Пінзеля і Меретина. І, нарешті, це сталось!

Коли постав на високій горі над Бучачем — аж затерп і трохи всліп від чудовезних краєвидів. Швидка Стрипа котила густі води глибоким смарагдовим каньйоном, порослим кущами та садками, понад якими здіймались бані і шпилі храмів, а в самім серці дивовижно відсвічувала у сонячному мареві барокова ратуша — чи не найгарніша ратуша в Україні. Мені згадались “Хорея Козацька” і пісня на слова Сковороди: Об этом сообщает topnovosti.in.ua со ссылкой на СМИ.

Ангели, снижайтеся
Ко земли зближайтеся,
Господ Бог, сотворши віки,
Живе нині з человіки.
Станьте хором всі собором.
Веселітеся, яко з нами Бог.

Хотілось торкнутись пучками цієї вишуканої шпильчастої будівлі, що була наче зовсім поруч, лиш руку простягнути і вже. Але до знаменитої ратуші ще треба було перейтись стрімким узвозом у середмістя.

З першого кроку мрійлива стихія містечка приймає у теплі обійми і хочеться сповільнитися, стишитися, застигнути у бурштиновій павутині дня. Бучач якось відразу стає рідним і близьким. Тут легко дихати, перекинутись словом із бабцею, що продає букети бозу, привітатись із дітваками в міському сквері, чи просто стати на мості і дивитись на бистру воду Стрипи, схожу на густу креветкову зупу.

Вдарили куранти на ратуші, відбиваючи квадранс. Вона вже зовсім поруч. І не така мініатюрна, як видавалась згори. Велична будівля з пишним бароковим декором. Чудове творіння архітектора Бернарда Меретина (будівничого Собору Юра у Львові) та скульптора Пінзеля.

Колись ратушу прикрашали неймовірної краси фіґури геніального Пінзеля. Я так хотів їх побачити, але зась. Побачив лиш рештки композиції “Геракл і Лернейська гідра” в дуже сумному стані. В ратушу не зайти — будівля обнесена парканом. За ним двоє дядьків тешуть камінь. Очевидно реставратори. Усього двоє. Вони хіба за сторіччя зможуть відновити цей шедевр, але реставратори так довго не жиють...

Проте роботи Пінзеля є в інших храмах Бучача. Магнат і власник Бучача Микола Василь Потоцький свого часу хотів перетворити місто в осередок вишуканості та краси. І запросив до міста двох видатних майстрів — Меретина та Пінзеля. Скульптор працював тут майже п’ятнадцять літ, створив велику кількість шедеврів, але до наших часів дійшли далеко не всі...

Роботи Пінзеля прикрашають сусідній з ратушею костел Успіння Богородиці. Щоправда, він був зачинений і милуватись скульптурами довелось здалеку крізь металеву сітку. Знана експресія, динаміка, вишуканість, точність деталей і майстерність різьби. Одним словом — Йоганн Ґеорг Пінзель.

Зовсім неподалік знаходиться ще один шедевр Меретина-Пінзеля — церква Покрови. Зґрабна, наче іграшкова, мініатюрна і легка. Але її шляхетність псує сліпуча “позолота”. Тут мені теж не пощастило — храм був зачинений. Поцілував клямку і повернувся до мосту, щоб піднятись на гору Федір, яку вінчає ще одна дивовижна домінанта Бучача — Василіянівський монастир. Його видно з усіх усюд. Величний, поставний, високий... Монастир закладено ще 1712-го року як освітній заклад греко-католицької Галичини. Була тут ґімназія і конквікт при ній — інтернат для сиріт шляхетського роду. Цікаво, що монастирську церкву проектував Ґотфрід Ґофман — творець Успенського собору в Почаївській лаврі.

Від стін монастиря відкривається чудова панорама на долину Стрипи і місто. Але мені було цікаво піднятись ще вище і я додав ходи. І не пожалкував. На маківці мені відкрився старовинний некрополь із українськими та польськими похованнями. Справжній музей просто неба. Особливо вразили польські склепи із червоного тесаного каменя, схожі на маленькі каплички і житла гобітів водночас, бо зверху зарослі травою. Тут було так тихо, зелено й урочо, лиш бджоли натужно гуділи в різнотрав’ї.

Повернувся в місто іншою дорогою — вуличкою вздовж Стрипи, попри ґімназію та колишній будинок “Сокола”, через гулкий піший місток перейшов річку і піднявся уверх. До речі, треба пам’ятати, що Бучач — це місто сходів і кам’яних підпірних стін з лупаного каменю. Мандруючи містом наче годаєшся на гойдалках — увер-вниз, уверх-вниз. Бучач вріс в скелі, гори і височини, обжив каньйон. Тут не так багато рівних ділянок.

Ось і ще одна круча, обнесена новим парканом. Піднявся вище і побачив величезний кіркут (окописко), єврейський цвинтар. Більша половина його поруйнована, але у двох протилежних кутках збереглось ще багацько мацев. Колись в Бучачі була численна єврейська громада. Німці під час окупації винищили майже всіх. А тепер своїм коштом встановили паркан навколо окописка. До речі, в Бучачі народився лауреат нобелівської премії з літератури Шмуель Йосеф Аґнон.

За кіркутом вуличка знову пірнула вниз і я опинився біля найстарішого храму міста — церкви святого Миколая (1610 р.), зведеної за спияння Марії Могилянки — кузинки митрополита Петра Могили і дружини власника Бучача Стефана Потоцького. Церква монументальна, оборонна. Тут зберігається унікальний іконостас, створений у 1660-х роках.

У мене вже трохи гули натруджені ноги, але зупинятись не мав наміру, бо треба було дістатись найголовнішої цікавинки Бучача — руїн старовинного замку. Знову довелось спускатись вуличкою, а потім знов дертись уверх слизькою стежкою, попри потужний потік, що бив з джерела.

Замок вразив величчю та потугою. Грубезні мури, складені із лупаноих скель, грізні бійниці, стрімкі урвища за стінами башти... А посеред замчища зграйка дітваків бавилась в хованки. Замок кілька століть служив каменоломнею, тому від нього не так багато й залишилось. Поруч нього збудований будинок, судячи з кладки — саме із замкового каміння. Але тут немає відчуття запустіння. І чисто.

Сів собі на краю бастеї і замилувався вечірнім Бучачем. Звісно, це не Чеський Крумлов, де збережена регулярна ренесансно-барокова забудова. Бучач надто часто ставав на дорозі різним завойовникам. Не раз був спалений і спаплюжений, бомбардований зайдами. Але живий. І прекрасний. Як коньяк...

До речі, у Бучачі витримують дуже гідний коньяк. Ясна річ, не з галицьких виноградників, а з експортованих коньячних спиртів. Він так і називається — “Бучач”. Тож дозволив собі, сидячи на замку, просто над містом, кілька ковтків запашного трунку. І знов згадалась “Хорея Козацька”:

Пийте, браття, попийте,
Та на землю не лийте.
Многая, многая, многая літа!
Сотвори, Господи,
Даруй нам, Господи,
Многая літа!
Бучачу, многая літа!

Богдан Волошин, проект Локальна Історія.


Джерело статті: “https://galinfo.com.ua/news/zolota_galytska_provintsiya_buchach__misto_pinzelya_shodiv_i_konyakiv_315859.html”

Вход

Меню пользователя

 

ПОДРОБНОСТИ ДНЯ - главное о главном

Каждый день в мире и в Украине происходит тысячи событий. Каждый день огромный поток информации сметает все на своем пути. Надо остановиться и отфильтровать этот поток. Сайт Подробности дня сделал это за вас — у нас только главное о главном. Без мишуры, воды и спама.

Все самые важные события — только в Подробностях дня. Это означает, что то, что вам просто необходимо знать мы расскажем и покажем со всеми подробностями, но в пределах разумного. Ведь мы пишем о главном только главное, ничего лишнего.

Как писал когда-то Кьеркегор: «Дьявол прячется в деталях». Именно этого дьявола к вам мы и не подпустим. Потому что углубляться в несущественное — не наша задача. Подробности дня — это тот минимум, необходимый любому думающему человеку.